Damien Rice – альбом «9″

Без деферамбів і вступних слів не обійдуся. Альбом Дамйена Райса «9» – річ!
Інша справа – яка річ, з якої сторони дивитись, з чим вживається і з якої сторони на неї падати. Дивлячись з моєї сторони, – гарно, чуттєво і експресивно. Якщо ви не слухали ранні речі Райса у вас, можливо, складеться інша думка.
У кінці 2006 року на лейблі Хеффа (Heffa) виходить нова платівка Damien Rice, продюсує яку сам Демйен (який і раніше остерігався посягань на свою творчу свободу) і отримує вона назву «9». Не будемо каламутити воду і гадати чому «9». Колись, може і дізнаємось, а поки що…
Альбом надто ліричний для Райса, надто мелодічний для Райса, не дуже сміливий з точки зору Райса, але для нас – це те, що ми чуємо, а чуємо ми тут і тібетські підголоски і «звон бокалов» і шепіт на чеському «все кінчено… все кінчено», але нічого такого! І, як кажуть щирі нові українці, геть не оувер, а все тільки бегінінг…
З першого ж треку, що зветься 9 Crimes відчувається райсівська рука яка гармонійно підтримується приємним вокалом старої бойової подруги Лізи Хенніган (Lisa Hannigan). Багатоголосся – воно завжди мене заворожувало, це, мабуть, з-за мого українського коріння. А тут красиві арпеджіо на фортепіано, віолончелька, вищевказане багатоголосся, лірика – все розчиняється, випаровується і осідає на корі мозку ванільним порошком, від якого добре (без асоціацій, будь-ласка – не той випадок).
Композиція The Animals Were Gone дуже добре би лягла на якесь кіно 60-х про хороброго селюка (у хорошому сенсі) на тракторі з гітарою і гарну дівчинку із багатої сім’ї, що приїжджає до кузини в це саме село… чорно-біле, але скільки відтінків! І кінець – звичайно ж – дощ, розставання, сльози і ці всі речі.
Якщо щось казати про Elephant, то дозвольте, будь-ласка, вам лише сказати пароль «Creep» і знаючі зрозуміють. Цей трек у демо-варіанті називався The Blower’s Daughter Part 2 і він би достойно зміг так і зватись, якщо вдаватись у порівняння.
Мабуть, із-за того, що Демйен не хотів викидати слова з пісні вона навряд чи була в активній ротації на радіостанціях. І дійсно – стільки матюків на квадратний метр навіть Курт не використовував. Ого! – скажете ви. Але послухайте і заспокойтесь – Rootless Tree – це не довідник для троєщенських гангстерів, це все-таки до болю лірична пісня і вона – одна з моїх найулюбленіших.
Dogs і Coconut Skins – чудові дві пісеньки які просто приємно слухати в любий час і у будь-якому місці. Може вони і не виділяються чимось у альбомі і не стануть світовими хітами, але гарненькі такі.
Якби я не йшов по списку треків згідно трек-листа платівки, то поставив би цю тему поряд з Rootless Tree. Ну як це так можна? Два акорди і стільки експресії і така гарна гармонія у вокалі! То ж – Me, My Yoke And I – приклад для віртуозів-техніків гітарної музики – з’їли? От так вам!. Еехх. Мені б так.
Grey Room – це із тої ж сільської опери (ще раз нагадую – у хорошому сенсі!), але хлопець з міста і він музикант, а дівчинка з якогось с.м.т. Червоно українка, але така ж гарна і така ж щаслива. Уявіть скільки асоціацій може виникнути, а тема всього-то про кімнату, у якій проходив запис і грей – це не колір, а ім’я господаря. От так. .
Що можна сказати про Accidental Babies – літри сліз і вагони смутку, затрамбованих у 6 хвилин і 34 секунди.
Хочеться щось вигадати вам цікаве і спрямувати на високі матерії, але Sleep Don’t Weep – це такий офігєнний мєдляк! Я вам кажу! Ніякої сексуальності, ніяких червоних ліхтарів, ніяких палких поцілунків… Можливо дарма я про медляк сказав, скоріше – це колискова, але спробуйте це все зліпити у купу і це буде Sleep Don’t Weep.
У цілому кажучи про платівку, важко давати якусь оцінку, порівнювати з чимось чи з кимось, але нам стає зрозуміло одне – Damien Rice росте і хоч не так швидко як Фабрика Звёзд, але мене особисто влаштовує. Будемо чекати на свіженьке…Далі буде…

Damien Rice – альбом «О»

Після того, як Демйен залишив Джуніпер (Juniper, який, до речі, трансформувався в Bell X1 і «в полном здравіі» існує і творить), наступили часи роздумів, подорожей, вуличних виступів у різних кутках Європи. Це були часи, мабуть, не самі кращі для Райса у плані становлення, як «одного з порядних землян», але дуже продуктивні для нього, як для автора і виконавця – відпочив_викричався_вигрався. Отож, майже через рік він повертається до рідного Дубліна, нашкрябує якусь суму заощаджених чи зароблених грошей, записує декілька демо-треків. І надсилає Самому Девіду Арнольду (David Arnold), який співпрацював з багатьма музикантами андеграундного і не дуже напрямку (не втримаюсь і назву одну з них, щоб ви відчули рівень – наша ісландська принцеса і гуру альтернативи Bjork) і написав солідну кількість композицій для фільмів, які перераховувати не буду, щоб не влазити в нетрі і не марнувати час і трафік. Арнольд, послухавши демо, вирішує не просто підтримати хлопця, а, навіть, дає грошей на придбання портативної студії.
Демйен, не заставляє себе довго чекати, вивчає матчастину звукозапису і роботи на комп’ютері, приступає до запису альбому. У запису йому допомагають на той час сесійні, а пізніше, постійні учасники бенду Damien Rice, лисий, але, від цього не менш динамічний перкусіоніст Том «Томо» Осандер (Tom Osander), білявка Вівйен Лонг (Vyvienne Long) – віолончель і солідний дядько Шейн Фітзсімонс (Shane Fitzsimons) – бас-гітара. Окремо колись ще зупинюсь на історії дівчинки, бек-вокал якої звучить майже у половині треків з перших альбомів і концертних виступів – яскрава і напрочуд проста любителька сидіти на сцені Ліза Хенніген (Lisa Hannigan), у деяких треках вона ще піддринькувала на «фендері». Проблема з назвою альбому вирішилась під час інциденту, який вкритий тайною для нас – вона влетіла Райсу в голову під час прогулянки на велосипеді…
В далекому 2002 році у липні-місяці альбом, який отримав назву «O» був анонсований у Королівстві, отримавши велику кількість різнокольорової критики, що не завадило йому там отримати статус платинового. У червні 2003 року ім’я Райса вже гуде і релізується в багатьох кутках Європи та США. Далі – низка числених ревю-інтервю, виступи на ТВ, концерти, презентації, участь у декількох престижних шоу, перемоги у номінаціях, квіти, відзнаки і т.п. (перераховувати не хочу, але чи кажуть вам щось ці назви Brit Awards, NME Awards? Гадаю, що кажуть). Одним словом – успіх.
Все добре почалося, всі задоволені і щасливі і можна приступити саме до треків з платівки.
Чим мене зачепив Райс вам стане відразу зрозуміло після прослухування першого ж треку Delicate – наче і сльозливо, але у той же час дуже позитивно. Трохи блюзу, трохи фолку. От такий він Райс. Далі бомбові Volcano, The Blower’s Daughter (ви її, мабуть, чули у фільмі «Близькість» з Джудом Лоу і Джулією Робертс) Cannonball (обов’язково зверніть на цей трек увагу – він старий, як творчість Райса і, здається, умістив у собі його усього). Вокал Лізи Хенніген заворожує своєю простою щирістю і заставляє по-дитячому сумувати, сидячи у хатинці з крісел і покривал. Далі Older Chests, Amie… – згадайте юначі мрії… Експериментальна у плані саунду Cheers Darlin’ особливо виділяється і чимось нагадує старий добрий Radiohead часів OK Computer. Cold Water – без коментарів – назва повністю визначає зміст. А якщо вже виділяти мої особисті хіти (ненавиджу це слово) у цій платівці, то скажу, що I Remember – це сама динамічна і чіпляюча композиція з останньої сотні переслуханих мною, а ще після того, як подивився лів-відео з цією композицією – взагалі струсило. Трек Eskimo ви обов’язково відзначите, обіцяю! – лірика у дусі Райса плюс оперні замальовки у кінці – це щось (до речі, назва цієї композиції стала дивізом фан-сайту Райза http://eskimofriends.com, на якому безліч цікавої, хоч і не дуже вичерпної інформації). Є і секретик: у альбомі фішка – треки Prague і Silent Night заховані під дахом Eskimo – не промотуйте плівку, бо втратите дві повноцінні і важливі цеглини у фундаменті альбому.
На цьому зупинюсь. Слухайте, співчувайте, відчувайте…

Damien Rice з початку…

Існувала собі колись така ірландська група Juniper, грали рок (Демйен Райс (Damien Rice) – гітара, вокал, Пол Нунан (Paul Noonan) – вокал, барабани, Брайан Кросбі (Brian Crosby) – клавішні, Домінік Філіпс (Dominic Philips) – бас-гітара, Девід Герахті (David Geraghty) – гітара, вокал). Можливо, ви, навіть, чули їх сингли I Just Can’t Help Believing, The World Is Dead чи Weatherman. І дійсно, натяки величі і геніальності були, і вони, навіть у якійсь мірі реалізувались, але…Коротка довідка:
гурт Juniper був створений у 1991 році товаришами, які разом вчились у школі Селбріджу (Celbridge, Co. Kildare), потім у коледжі, грали по вечірках і фестах, писали пісні, записували платівки, доки доля не звела з Дейвом Гереті (Dave Geraghty), який сприяв їх подальшому розвитку і формуванні якісного саунду. І все, можливо, і продовжувалося б досі і записали б ялівці наступний альбом (після J-Plane – 1994, Manna – 1995, Weatherman – Jan 1998, World Is Dead – Jun 1998 і декілька синглів у різних збірках) якби Демйєн Райс не вирішив зійти з, досить визначеної та, мабуть, не рідної для себе стежини і остаточно зайнятись сольними виступами.
Саме з цього гурту Дамієн Райс (Damien Rice) почав свою музичну кар’єру. Там він грав на акустичній гітарі, писав пісні. І коли усім здавалось, що синя птиця вже у кишені, контракт є, продюсує ніхто інший як продюсер Вуличних Проповідників (Manic Street Preachers) Майк Хеджес (Mike Hedges) і квитки на літак до студії вже куплено… Дамйєн повідомив, що залишає гурт. Чому він це зробив і які насправді були причини навряд чи ми досконало дізнаємось, але це трапилось і тепер ми маємо майже самодостатнього, майже геніального, але, все ж таки значимого сонграйтера.
Так закінчилася ера Джуніпер і почалась цікава нам історія ірландського хлопця, який народився у Маурін та Джорджа Райсів 7 грудня 1973 року у місті Дублін.
Зустрічайте: Damien Rice.
Саме йому, відносно молодому, але відносно відомому сонграйтеру буде присвячена ця тема, що міститиме моє особисте бачення його композицій і гармонії, інформацію про його минулий і теперішній творчий шлях, медіа-ресурси і таке інше.
Чому це роблю? Не знаю. Зачепило.

Далі буде…